Сергій Шевчук: «Великою людиною в дитинстві для мене був Олег Блохін…»
- Сергію Анатолійовичу, хто у дитинстві спонукав Вас до занять спортом? - Через те, що мої батьки були постійно зайняті роботою, дуже великий вплив на мене здійснював брат. Я ходив із ним на навчання. На його уроках мені давали листочок паперу і я малював на останній парті, із нетерпінням чекаючи великої перерви, коли ми усі разом йшли грати у футбол. Коли під час гри хтось із команди суперників порушував правила у штрафному майданчику, то пенальті чомусь завжди доручали бити мені. Хоча я і був менший. Коли ж забивав гол, то старші хлопці завжди казали: «От бачиш, тобі менший забив». Я ж на крилах піднесеності продовжував займатися спортом і грати в улюблений футбол. - Чи був у Вас кумир? - Так. Великою людиною в дитинстві для мене був Олег Блохін. Сьогодні ж, мені дуже радується душа, коли я бачу хлопчиків у формі Андрія Шевченка, Роналдіньйо та інших, які грають у футбол на майданчику, який побудувало наше управління. Ці юнаки також мають якусь мрію. Для декого – це досягти висот свого кумира із спорту. Хай не кожен наблизиться до неї, однак я впевнений, що жоден із них не буде жалкувати, що він займався спортом. - Окрім футболу в юності займалися ще якимось видами спорту? Захоплювався не тільки футболом. Узимку, для прикладу, ми з хлопцями грали у хокей, каталися на лижах, ковзанах. Був час, що навіть штовхали ядро. Тобто у мене була фізична підготовка різних напрямків. Мій старший брат також любив різноманітні ігри і фізичні вправи. Тому разом ми організовували своєрідну «Лігу чемпіонів» - створювали футбольні команди у дворі. Грали чи то у хокей, чи то у футбол. Село на село, вулиця на вулицю. Щоправда, пам’ятаю, не обходилося і без курйозних моментів. Таких, які іноді у наш час трапляються між уболівальниками. Всяке бувало… - Хтось ще, окрім батьків та брата допомагав Вам формуватися, як майбутньому талановитому атлету? - Завдячую своїм шкільним вчителям із фізичного виховання, що саме їх предмет був повноцінним. Нас не забирали на сільськогосподарські роботи, як в ті часи було. А фізична культура і спорт були поставлені, як пріоритетні напрямки роботи із підростаючим поколінням. Саме вчителі помітили у мені певний спортивний талант, тому і виступав за школу взимку в катанні на лижах, улітку – в легкій атлетиці, футболі й гандболі. - Ви ще і в гандбол грали? На Хмельниччині гандбол був пріоритетним видом спорту. Я маю певні досягнення у цьому виді також – перший дорослий розряд. Мені ця гра дуже подобалася. Проте, у той час було досить важко встигати у навчанні, тренуватися і грати у гандбол одночасно. - Яким було життя після школи? Як Ви себе пов’язали із легкою атлетикою? Вступивши після десятого класу до Водного інститут, куди йшов на навчання і мій брат (він, до речі, грав у гандбол за команду цього навчального закладу). А я, окрім тих здобутків, які мав з гандболу, ще мав перший дорослий розряд з легкої атлетики. В школі нас відбирали на змагання у цьому виді спорту. І так трапилося, що я пробіг 60 метрів по гаровій доріжці за сім секунд і нуль десятих. Це був сильний результат. Мене відібрали на районі змагання, які я виграв і повезли на обласні. Саме тоді я і полюбив біг. Тому, напевно, коли прийшов на навчання до вишу, хотів займатися легкою атлетикою, а не йти шляхом свого брата – у гандбол. Провчившись рік, взяв участь в міських змаганнях серед вищих навчальних закладів з легкої атлетики. Там перший раз побачив Вадима Подолянка та Володимира Шеремета, які сьогодні: один заступник директора ОДЮСШ, інший заслужений тренер України з плавання. Їм на тих змаганнях програв. Проте мені дуже хотілося їх обігнати. Це дало б мені можливість займатися бігом у тренера Бориса Чулаєвського. У нього я помітив серйозний підхід до тренувального процесу. Окрім того, у цього фахівця на той час була сформована надзвичайно сильна і велика група вихованців. Серед них хотів опинитися і я. Зрештою не можу не оцінити працю мого першого тренера Валерія Шамка. Він, у будь якому разі дав певний задаток, щоб я пробіг по нормативу кандидата у майстри спорту. - У спорті були розчарування? Так, траплялися. Попередньо порадившись із першим тренером, було вирішено піти у групу до Бориса Чулаєвського. Перший старт, після переходу, відразу ж був успішним. Тоді Борис Васильович за успіхи відправив мене на змагання Зони Кубка СРСР, які проводилися у Донецьку. Там мене поставили бігти 60 метрів у забіг із Разгоновим, чемпіоном Європи у приміщенні на дистанції 200 метрів. Я тоді в манежі пробіг за сім секунд і нуль десятих, а він за 6,3. Ото було таке розчарування. Адже, якщо на шістдесяти метрах стільки програвати, то що ж буде на сто і двохсотметрівці. Тоді я на певний час припинив займатися легкою атлетикою. Для себе ж вставав вранці і ходив плавати у басейн Водного інституту. Проплававши цілу зиму, весною знову беру участь у змаганнях серед навчальних закладів. На них я знову біжу по кандидату у майстри спорту Радянського Союзу. Тоді Борис Васильович знову до мене підійшов і сказав, що навіть не тренуючись я зміг показати добрий результат. Таким чином, давши мені усвідомити мою перспективність у легкій атлетиці. Я знову розпочав тренування. Згодом, в Івано-Франківську виконав та Новій Каховці підтвердив звання майстра спорту Радянського Союзу. Потім, у Запоріжжі представляв свій навчальний заклад серед закладів освіти такого ж типу і посів там два других місця. Змагався тоді на дистанціях шістдесят і сто метрів. Надалі також демонстрував непогані результати і займав високі місця. - Чим почали займатися після кар’єри спортсмена? - Свого часу пробував свої сили і в тренерській роботі. Було так, що за рік в мене сім спортсменів виконували норматив першого дорослого розряду. Мною були підготовлені чемпіони та призери першості України. Всі знання, якими володів передавав їм. Тому своїми та відповідно їхніми успіхами пишаюся і нині. Згодом так сталося, що особи, які тоді очолювали вищі керівні посади помітили мене і запропонували очолити «ГАРТ». А після ГАРТу очолити управління, де зараз і працюю. - Важко було прощатися із роботою, яка безпосередньо пов’язана із спортом? - Життя після спорту не закінчується. Вважаю, що я і до сих пір у спорті. У Миколи Михайловича Дудуладенка є мрія спробувати свої сили у ветеранському спорті. А я себе там уже випробовував. У 2003 році переміг в обласних змаганнях серед ветеранів на стометрівці. Змагався серед спортсменів, яким до сорока років. Однак, вже два роки тому, біг із ветеранами спорту, тим кому після сорока, проте не переміг з ряду об’єктивних й суб’єктивних причин. - У кожної людини є якась мрія. Яка вона у Вас? - По життю намагаюся робити людям добро. Однак, хотів би щоб і мені відповідали взаємністю. Мені сьогодні дуже приємно, що у Рівному є призерка Паралімпійських ігор у Пекіні Ярина Матло (3 місце, плавання – авт.). Зважаючи на те, в яких сьогодні умовах тренуються наші спортсмени, то не нагорода олімпіади, а участь у ній є значним досягненням для наших атлетів. Проте, як знаємо, апетит приходить під час трапези. Тому шкода, що Рівне входить до числа тих двох обласних центрів, які не мають олімпійського чемпіона. Будь-який чиновник області, так само, як і я, мріє про те, щоб у нас був хоча б один чемпіон або призер Олімпійських ігор. Саме тому, попри вкраю незадовільну і застарілу матеріальну-технічну базу, моя мрія, щоб у Рівному з’явився врешті спортсмен, який би привіз з Олімпійських ігор золоту нагороду. А я, в свою чергу, зроблю все для того, щоб забезпечити цього атлета, його тренера всім необхідним для цього звершення. Хочу, щоб усі отримували те, на що заслуговують. Дуже сподіваюся, що наша держава все таки повернеться лицем до спорту, до цієї дуже важкої ноші. «Ноші», яка прославляє нашу країну. Дякую пане Сергію за змістовну розмову.
А я, коментуючи слова інтерв’юйованої особи, хочу сказати, що ми також маємо велику надію, що Сергій Анатолійович, його команда та усі причетні особи до спорту в місті та області, зроблять усе від них залежне, щоб вже за чотири роки в Лондоні, коли на найвищій сходинках п’єдесталу лунатимуть національні гімни України, хоча б раз назвали прізвище мешканця Рівного.
