- Розкажіть, як доля чи все ж таки просто життєві обставини привели Вас у спорт?
- Навчався я у Шнирівській восьмирічній школі, що в Бродовському районі на Львівщині. В 1978 році, будучи у сьомому класі, в нас проводилися змагання на першість району серед восьмирічних шкіл. У цьому старті я брав участь в кількох, «класичних» для звичайного школяра, видах програми: 60 метрів – спринт, 300 метрів, скажімо, вже не зовсім спринт і я ще метав м’ячик. На цих змаганнях виграв, і шістдесят, і триста метрів. На шкільному турнірі були присутні представники Львівського спортінтернату. Саме вони попросили мене пометати м’ячик, а після змагань запропонували мені піти на навчання у сьомий клас в інтернат, хоча я мав переходити вже у восьмий.
- Як сприйняли таку пропозицію Ваші рідні?
- Мої батьки були проти цього переходу. Пояснювали, що я переросток, а ще й навчатися двічі в одному класі - нікуди не годиться. Тим більше, що успіхи в науці я мав непогані. Минув рік і мене знову ті ж тренери з інтернату зустрічають на тих самих змаганнях. Цього разу запропонували йти на навчання в їхній заклад на наступний клас. Так мене забрали до загальноосвітньої школи-інтернату спортивного профілю і у такий спосіб я потрапив у спорт.
- Хто був Вашим першим тренером?
- Євгеній Васильович Сюч. Він мене знайшов тоді у Бродах на стадіоні. З тих пір і опікувався мною. Вибравши мене із тисячі моїх однолітків, він за неповних два роки з «нуля» зробив мене кандидатом у майстри спорту. Десь у десятому класі, на змаганнях «Прикарпатська зима» в Івано-Франківську, шестикілограмовий снаряд я метнув на 69 метрів і 80 сантиметрів.
- Після перших успіхів, як далі складалася доля у майбутньому всесвітньовідомого спортсмена?
- Мене потім понесло у мрії щодо освіти у вищому навчально закладі. Я пробував вступати до Львівського медичного університету, але мене «зарубали» на творі. Ні моїм батькам, ані мені не захотіли показати цей твір, адже я був переконаний, й по нині впевнений у тому, що він був написаний нормально. Потім я на увесь світ розізлився і тому в 1983 році пішов до Технічного училища № 57, де здобув професію автокрановщика п’ятого розряду. Закінчив навчання з червоним дипломом.
- Закінчивши техучилище, чи пробували здобувати ще одну освіту у вищому навчальному закладі?
- Успіхи у навчанні в ТУ допомогли мені у 1984 році вступити за співбесідою до рівненського «Водника». Спочатку навчався там. Потім призвали в армію. Відслужив, повернувся і зрозумів, що спеціальність механіка у нинішньому НУВГП - не мій профіль.
Тоді подав документи на підготовче відділення «Педінституту». Через рік здав випускні, які були разом і вступними іспитами. Вивчав в інституті спеціальність загальнотехнічних дисциплін і фізики.
- Окрім власної ініціативи чи ще хтось сприяв тому, щоб ви переїхали на навчання саме до Рівного?
- Коли я закінчив Технічне училище № 57 у Львові, мене знайшов Володимир Миколайович Гуділін. Запропонував із ним працювати і після цього, в принципі, розпочалася вся основна робота, серйозні тренування. Загалом за все моє спортивне життя моїми тренерами були: перший - Євгеній Васильович Сюч, далі Володимир Миколайович Гуділін. Деякий час мною опікувався і тренував Ярослав Йосипович Нечипорець. Відповідно, наприкінці кар’єри допомагала мені готуватися до змагань дружина. Вона була тренером і музою, натхненницею.
- Перебравшись до Рівного, чи були тут створені сприятливі умови для підготовки спортсменів найвищого рівня і зокрема для Вас?
- На той час умови для тренувань у мене були непогані. Згодом вони сильно погіршилися. Тренувався на стадіоні «Авангард». Деякий час відвідував тренажерний зал і «Водного інституту», в спортзалі «Педінституту» багато часу проводив.
Спочатку на «Авангарді» тренуватися було добре. І душ був і туалет, але потім воно поступово почало все занепадати. В одну з прекрасних зим розморозили опалення. Відповідно душеві й туалет – все пропало. Ну і по сьогоднішній день, там де нині зал покійного Володимира Юрійовича Залеського не має ані душу, ані туалету. Тобто умови такі, що на колінах всі стоять – сирість. Але хлопці – молодці, тримаються.
- Після того, як Вашим тренером став Володимир Гуділін, напевно, відразу відбулися якісь зміни в тренувальному процесі?
- Коли почали працювати із Гуділіним, то звичайно змінилися мої технічні навики. Буквально все змінилося. Напевно тому, за два роки результат досить стрімко виріс. Звичайно, потім вже «метри й сантиметри» йшли трохи важче, однак я продовжував прогресувати з кожним роком. Дуже суттєво додав у період з 1986 по 1988 рік, коли служив в армії у спортроті. Спочатку відбував строкову службу в Славуті, а потім мене відрядили у Львівську спортивну роту. Звідти вже сюди - у Рівне. З двох років армії я служив, як усі служать, рік, а весь решта час посилено тренувався. Такі були жорсткі особливості «спортивної роботи», але зрештою, я знав, що роблю.
- Як вважаєте, що посприяло тому, що Ви змогли реалізуватися у спорті? Яка роль у цьому тренера?
- Все, що могло бути максимальне, то тільки від кращих побутових умов, харчування, умов у яких тренувався, фармакологічної підтримки, яка дозволена.
Технікою, яку мені поставив Гуділін, я задоволений. Навряд чи хтось мене зміг цього краще навчити. Так, можливо, певні задатки в мене були, але в силі та спецсилі я далеко не був монстром.
Тим не менш у мене була досить успішна кар’єра. Я не пропадав. Я весь час був таким, що тримався на гребені. Вже навіть мої друзі змучилися, кажуть: «Та скільки ж можна метати?» Але були різні випадки - коли приїжджаєш на старт, а там десять чоловік однакових за силою. Тоді фарт - не фарт.
- Чи знаєте де зараз Ваш тренер? Спілкуєтеся з ним?
- Звичайно. Нещодавно з ним зустрічались. Він полетів у Кувейт. Працює там тренером метальників молота. Має досить перспективного учня. Я підтримую з ним стосунки, спілкуюся через Інтернет. Ходимо у гості один до одного.
- Після того, як Ви перестали тренуватися у Володимира Миколайовича, почали працювати з Ярославом Нечипорцем?
- Були такі часи, що досить важко було молодій сім’ї виживати. Нечипорець дуже сильно допоміг. Він для мене відчинив вікно у Європу. Ця людина з тих, які показали і довели мені, що можна в спорті виживати, і заробляти. Працювали ми з ним і в питаннях погодження технічних нюансів метання.
- Коли зрозуміли, що вже можете самостійно організовувати тренувальний процес і готуватися до змагань?
Чим вищий клас спортсмена, то тим цікавіше йому стає працювати без тренера. А потім з ним зустрічатися і обговорювати всі моменти.
Я почав більше їздити. І був такий період, що мені захотілося поексперементувати, попробувати власні сили. З такою пропозицією я підійшов до Володимира Миколайовича. Він каже: «Немає проблем. Які питання. Давай спробуєш». Я рік попрацював і мені сподобалося. У цей період в мене був суттєвий ріст в персональному результаті. Тобто я був на правильному шляху.
- Тоді Ви почали писати тренером свою дружину. В чому вона допомагала?
- Своєрідний перехід відбувся в 1996-97 роках. У технічні нюанси дружина не вникала, але, як тренер працювала добре. Вона закінчила фізичну реабілітацію, тому консультувала мене у багатьох питаннях.
- Перше справжнє світове визнання прийшло до Вас у 1996 році в Атланті. Яке тоді місце посіли?
- Ну, по-перше, Олімпійські ігри в Атланті (США) мене дуже розлютили. Як спортсмену, вони додали мені спортивної злості і масу мотивацій для подальшого зросту в спорті. В той же час, я побачив, що сильний і можу конкурувати з першими. Тоді я був четвертим. Не обійшлося і без скандалу, коли США не зовсім чемно вчинила, як країна-організатор, просунувши свого спортсмена. В принципі, я мав би бути на п’єдесталі разом із Крикуном.
- Як розвивалася кар’єра надалі?
- Та злість, якої набрався в Атланті, вилилася у призове місце на чемпіонаті світу в Афінах наступного року. А потім я скрізь був четвертий - п’ятий, четвертий - п’ятий. Непогані шанси в мене були бути третім на чемпіонаті світу в Парижі. Тоді в останній спробі угорець Анош мене зсунув на четверту позицію. Знову ж таки, була скандальна історія, адже угорця через кілька років за вживання заборонених препаратів дискваліфікували. Ми знали, що він займається «такою штукою», але впіймали його надто пізно.
- На Олімпійських іграх у Сіднеї від Вас і, напевно, Ви самі від себе очікували чогось більшого. Що завадило показати кращий результат?
- Сідней я провалив із за дощу. Причиною тому було те, що я не «силовик», а показував результати в метанні за рахунок техніки. Коли метав, то був слизький круг і це відповідно заважало мені показати свої метри. Навіть мій товариш Марафуші, який вже кілька років - один із сильніших в світі, тоді був дев’ятим. Я – десятий. А через півтори неділі ми поїхали в Катар на фінал Гран-прі, який я виграв із результатом 81,60 з першої спроби. Марафуші став відповідно другий, наметавши вісімдесят із шматочком. Ми обидва були раді, адже перше-друге місце на фіналі Гран-прі це круто, але, на жаль, воно поступається олімпійській медалі.
- На які роки, ви вважаєте, припав пік вашої кар’єри?
- Найсильніші свої результати демонстрував через два роки після того, як подався у «творчий пошук». Найуспішнішим періодом у кар’єрі були роки з 1998 по 2002. Саме в цей час у мене таке було, що за сезон я мав п’ять стартів, в яких метнув за вісімдесят два метри.
- Після 2002 року результати погіршилися? Чи вдавалося потім втримувати високу фізичну форму?
- Зрозуміло, що з часом вік бере своє. Кількість років проведених у спорті також даються в знаки. Саме тоді боротьба з навантаженнями і травмами стають несумісними. Вже думаєш, як би то закінчити. І хоча на Олімпійські ігри в Афіни у 2004 році я не поїхав, однак потім все таки віднайшов у собі мужність відновитися і навіть вийти на досить пристойний результат. Україну в 2005-му виграв 81.00, але, поїхавши на чемпіонат світу в Хельсінкі, банально травмував спину.
- Життя спортсмена досить насичене і швидкоплинне. Як знаходили час на влаштування особистого життя?
- Особисте життя в спортсмена досить специфічне. Особливо у того, який стільки років поспіль, практично, був лідером у метанні молота в країні. Але я вмів поєднувати спорт і особисте життя. Я один із перших (не розумію, як мені це сходило з рук), дозволяв собі привозити сім’ю на збори в Конче-Заспу. Так я вихований. По-іншому, просто не уявляю як би мені вдавалося бути поруч із сім’єю й тренуватися та показувати високі результати. Я не міг стільки часу бути поза родиною.
- Розкажіть трохи про Вашу сім’ю.
- Дружину звуть Іванна Миколаївна. Ми одружилися в 1990 році. Зараз вона не працює, а увесь час займається сім’єю. Син Микола народився 19 грудня 1990 року. Зараз йому вісімнадцять. Навчається на першому курсі факультету менеджменту НУВГП. Там зараз здобуває освіту, а потім подивимося чи будемо навчатися далі після першої сесії (сміється). Я його так лякаю. Миколай ростом з метр дев’яносто п’ять. Хоче удосконалитися в баскетболі. Буде в нього бажання – ми будемо підтримувати. 
- Після закінчення кар’єри спортсмена почали працювати тренером?
- В 2006 я практично закінчив кар’єру спортсмена. І буквально із січня цього року тому підписав контракт на рік, за умовами якого виконую функції старшого тренера збірної України по метанню молота. Чим це все закінчиться – не знаю. Адже, на сьогоднішній день, на тих умовах, які мені пропонує київське начальство, я не хочу бути старшим. Це банально, це смішно. А вся банальщина в тому, що проплата праці неадекватна. Тим паче, що сьогодні, на моє переконання, в молоті України чорна яма і вона буде тривати ще як мінімум найближчі три-чотири роки.
Що ж на рахунок персонального тренера, то я зараз визначаюся. Тому що, якщо я кидаю збірну, то я не знаю чи захочу тренувати просто так когось.
- Як ви оцінює виступ Ваших підопічних Інни Саєнко та Ігоря Тугая на Олімпійських іграх в Пекіні?
- Ситуація така, що коли вони звернулися до мене, щоб за ними подивився, я їм пояснив, що за вісім чи дванадцять місяців, які там залишилися до старту, чудеса важко зробити. По суті, я їх переконав, що навіть за рік вони зможуть потрапити в число найсильніших і відібратися на Олімпіаду. Відповідно, так і сталося. Що один, що друга виконали норматив «А» на чемпіонаті України, але виступили на Олімпійських іграх не дуже вдало.
По суті Ігор виступав з температурою, але й були проколи в організації та акліматизації після приїзду до Пекіну. Але, на жаль, тренер тут безсилий. Все вирішує керівництво – коли везти, як везти. Методичні й наукові вказівки зовсім по іншому трактувалися. Команда мало їхати значно раніше в Китай, щоб довше там пройти акліматизацію. Насправді ж їх туди повезли за три-чотири дні до старту і вони попали на «яму» і в фізіології, в спортивній формі та акліматизації. Всі прекрасно розуміють, що не правильно це було зроблено. Над цим працювала досить велика наукова машина, щоб так не було. А чому так трапилося, мені важко пояснити. Інна могла потрапити у число дванадцяти кращих на Олімпіаді. Однак, на жаль, ту саму далеку спробу із трьох в кваліфікаційному турі вона заступила. Метнула під сімдесят метрів. Ті спроби, які заступають, не міряють. Тим не менше, розмітка лежала правильно і вона це відчувала по зусиллях. Тобто, в принципі, вона могла попасти в дванадцятку. Як би подальша доля склалася, не знаю. Але вони молоді. Ігор Тугай, то старший трохи, а Інна взагалі молода. Якщо вистачить в них спортивної злості, то будуть тренуватися.
- Чи вважаєте, що реалізували себе в спорті?
- Реалізував десь на 95 відсотків. Були нюанси, що можна було на певних змаганнях краще місце посісти. Чомусь не склалося в мене із Олімпійськими іграми. Але це вже до Бога питання. В мене таке враження, що у Сіднеї, якби не випав дощ, то я порвав би усіх, як «тузік тряпку». Був у такій кондиції, що через два тижня із інфекційним каротитом на обидва ока, виступаючи у Катарі і практично нічого не бачачи, метнув з першої спроби на 81, 60 м. Був тоді в хорошій формі, але от не склалося в мене з олімпіадами.
- У кожної людини є мрія. Яка Ваша?
- Поки був у спорті була мрія метнути 83 метри. Таку для себе планку поставив і, мабуть, втілити її було реально, адже на тренуваннях у Рівному в свої кращі роки метав і 83,60. На жаль, на змаганнях не міг метнути так далеко. Особистий рекорд в мене так і залишився 82,67 м. Півтори стопи не вистачило до моєї мрії. Ну, а зараз моя мрія – щоб здорова сім’я була, щоб рідні були здорові. Себе хотілося б тримати у тонусі й якнайдовше допомагати сину, щоб він став на ноги. Хочеться реалізовуватися поза спортом.
- Чи є життя поза спортом?
- Є. Маю невеликий бізнес, можна сказати сімейний. Мені це подобається і не знаю, що мене перетягне. Не виключно, що буду тренувати атлетів не в Україні, а десь за кордоном. Життя покаже. Просто не хочеться витрачати роки життя, коли ще хочеться працювати. Людина на гребені активності у віці 40-52 роки, коли вона може і хоче віддаватися роботі. На моє переконання, попри те, що я вважаю, що людина повинна поважати своє місто, країну, держава має адекватно винагороджувати громадянина за його працю. А у нас догори ногами все чомусь.
- Андрію Богдановичу, дуже вдячний за щиру і змістовну бесіду. Впевнений, що всі успіхи у Вас ще попереду. І Олімпійські ігри Ви обов’язково виграєте, але вже разом із своїм підопічним у ранзі тренера. Успіхів і наснаги до праці!
Сергій Ющишин
|
