- Миколо Михайловичу, коли і як Ви потрапили у спорт?
- У спорт я потрапив, як і всдіти в нас потрапляють. Тренер проводив відбір в Донецькій загальноосвітній школі № 118, де я навчався. Це було у 1965 році. Загалом у групі, де я займався, було 80 дітей. Розпочинав я тренуватися у секції «Юний динамівець». Із цим товариством і була пов’язана майже вся моя спортивна кар’єра.
- Перші успіхи примусили на себе чекати?
- Мій перший успіх прийшов у 1969 році. В Дніпропетровську я виграв Спартакіаду школярів України з бігу на 800 метрів.
- Можливо, все таки, хтось із батьків посприяв тому, що ви розпочали заняття спортом?
- Ні. Це все тренер. Одного разу на уроці фізкультури він подивився мене і запросив у секцію. Хоча, потренувавшись декілька місяців, я на певний час перестав ходити на тренування. Не пам’ятаю через які причини, але точно знаю, що пару місяців не займався. Тоді тренер знову прийшов. Цього разу, вже до мене додому. І тоді я почав тренуватися регулярно.
- А чому саме легка атлетика? У ті часи інші види спорту були також популярні. Чи, можливо, помічали, що володієте якимись особливими фізичними якостями?
- Це, швидше за все, випадковість. Мені тоді було 13-14 років. У вересні на звичайному шкільному стадіоні по двістіметровій доріжці ми бігали якісь відрізки. Тренер, таким чином, відбирав дітей. І, напевно, йому було видніше, хто кращий. Але пам’ятаю, що на дистанції 30 чи 60 метрів, я навіть в класі програвав.
- Як надалі розвивалася Ваша спортивна кар’єра?
- Після перших успіхів, безумовно, я виступав на різноманітних обласних змаганнях, тренувався. Тоді це вже мене захопило. Почав дуже відповідально ставитися до тренувань і приділяти більше часу й уваги спорту. Далі, у 1970 році, в мене ще не було особливих здобутків. Того року я посів п’яте місце на чемпіонаті України серед юнаків. Тоді ці змагання мали назву першість України. Це пам’ятаю. Виступав на чемпіонаті Української ради «Динамо». Тоді так ці змагання називалися. Згодом, у 1971 році, в мене був стрімкий прогрес. У Львові на дистанції 800 метрів я виграв першість України серед юніорів. Брав участь у міжнародних змаганнях. Був того року матч Україна-Румунія, на якому я виступав. Це був мій перший досвід міжнародних змагань. У 71-ому році на чемпіонаті Радянського Союзу в місті Дніпропетровськ у складі збірної Центральної ради «Динамо» я посів також п’яте місце на 800 метрів. Відповідно, вже у 72-ому році я перемагав на першості України серед юніорів, як то кажуть, без заперечень. А на чемпіонаті Радянського Союзу серед юніорів, коли я біг у фіналі Б, мені не вистачило двох десятих секунди до нормативу майстра спорту Радянського Союзу. Тоді цей норматив дорівнював 1 хвилині й 49 секундам.
- Який рік у Вашій кар’єрі спортсмена став найуспішнішим?
- Я думаю, що це 1973 рік. 73-ого року змінилася класифікація. Якщо перед цим норматив майстра спорту був 1.49,0 , то тепер став 1.48,0. І так трапилось, що я став одним, хто цього року, із спортсменів Радянського Союзу, виконав майстра спорту. Це був дуже високий норматив. Крім того, 73-ого року в мене був п’ятий результат в Радянському Союзі на дистанції 800 метрів. Це з урахуванням того, що тоді була в нас зірка міжнародного масштабу – Євгеній Аржанов, який для нас був локомотивом.
Після успішного 73-ого року, мене було зараховано до збірної команди Радянського Союзу. Тоді ж, в грудні 1973 року, через сімейні обставини я переїхав до Рівного. Хоча, в принципі, для мого спорту було б краще, щоб я залишився в Донецьку. 73-ого року вперше проводилися І Спортивні Ігри молоді Радянського Союзу та України. І на обох цих стартах я переміг. На них і продемонстрував свій кращий особистий результат.
- Як вплинув на Ваші результати переїзд у Рівне.
- Безумовно, у Рівному не було належної спортивної бази для підготовки. Відповідно, я був змушений їздити на тренувальні збори. Однак цього було недостатньо. В мене не було тренера, в якого я міг би ефективно тренуватися. І хоча офіційно готував до змагань мене тренер збірної команди Радянського Союзу Іван Федерович Леоненко, тренувався все ж я самостійно. Це, на мій погляд, негативно вплинуло на те, що у 74-ому році я не зміг покращити свій результат у бігу на 800 метрів. Хоча тренування були дуже напруженні, до їх я підходив із відповідальністю, однак це не принесло результату. Попри те, що 74-ого і першість України я виграв, і на чемпіонаті Радянського Союзу я посів сьоме місце, однак моя самопідготовка негативно вплинула на мій подальший прогрес. Результат залишився на тому ж рівні. 
Далі, у 1975 році, я вирішив для себе, що свої можливості в бігу на 800 метрів вичерпав. Хоча, нині, сказати чи правильний я зробив висновок важко. Я прийняв рішення готуватися на іншу дистанцію – 1500 метрів. Змінилася система підготовки. Я, перейшовши на цю дистанцію, переміг на 800 і 1500 метрів на першості України. Але перехід із Донецька до Рівного, не пам’ятаю чому, але не дозволив мені виступати у складі збірної команди України. Згодом, цей, так би мовити «перехід» закінчився і в мене пішов прогрес в результатах. В 77-му році на чемпіонаті Радянського Союзу посів п’яте місце на 1500 метрів і виграв Всесоюзні змагання пам’яті Володимира Куца. Цей турнір проводився вперше. Залучили до старту й іноземних спортсменів. Це були одні із перших змагань, які ставали на рейки комерції. Зараз таких змагань багато. Є різноманітні гран-прі, турніри, пробіги. В ті часи ми виступали лише на офіційних стартах, яких було недостатньо. 
- То причиною того, що ви не змогли показати ще вищих результатів є неефективна самопідготовка?
- На мої результати вплинуло те, що я не мав практичного тренера. Дистанційне тренування мені не підійшло, хоча тренер, який в мене був, писав мені плани. Тепер я вважаю, що спортсмен не може повноцінно тренуватися самостійно, незважаючи на те, що досяг значного успіху. Є таки нюанси в тренуваннях, які кваліфікований тренер зі сторони завжди підкаже. Аналізуючи зараз ті моменти, я думаю, що просто перетренувався. Якби був би біля мене тренер, який мене вчасно міг би зупинити, то можливо моя спортивна кар’єра склалася б по іншому. Крім того, навчально-спортивна база в Рівному, яка існує й по сьогодні – і це проблема, дещо мене також гальмувала. Виїзди наших спортсменів на збори – це лише часка. Основна тренувальна робота проходить саме тут. Тож ті умови, які існують нині в Рівному й надалі, м’яко кажучи, не сприяють прогресу рівненських спортсменів. Далі у 78-ому році на чемпіонаті Радянського Союзу у Вільнюсі, коли я навчався у Львівському інституті фізичної культури, посів сьоме місце. Хоча я пробіг і по своєму кращому особистому результату на 1500 метрів, проте це мені не дозволило піднятися вище у місцях.
У 79-ому році в мене результати пішли на спад. Можливо через те, що в мене був великий стаж тренувань – 14 років. На Спартакіаді України цього року я зайняв лише третє місце.
- Після закінчення життя спортсмена ви розпочали тренерську роботу?
У 80-ому році я перейшов на тренерську роботу. В Рівному я працював у комітеті з питань фізичної культури і спорту та тренером в товаристві «Буревісник». Таким чином я розпочав тренерську кар’єру, хоча виступав і на змаганнях, але вже, так би мовити, за інерцією. Тренувався епізодично. Потім у 1982 році я почав працювати тренером в Рівненській обласній організації «Динамо», куди мене запросили, враховуючи те, що я сам був вихованцем секції «Юний динамівець». Пропрацював у «Динамо» 10 років тренером з легкої атлетики. За цей період тренував спортсмені в основному у видах витривалості. Протягом цього часу я підготував п’ять майстрів спорту. Це мій здобуток, як тренера.
- Як ви опинилися на нинішній посаді?
У 1992 році, після розпаду Радянського Союзу настали дуже складні фінансові часи. Тоді більшість тренерів пішли із товариства «Динамо» і я також. Однак, мене запросили на роботу в Управління з питань фізичної культури і спорту на посаду старшого тренера збірної України з веслування на байдарках і каное. Хоча тоді й нині я відповідав за розвиток дитячо-юнацького спорту в області. Я на цій посаді пропрацював до 2002 року. Потім , коли наше Управління стало відділом мене призначили головним спеціалістом. А от з лютого 2008 року я працюю заступником начальника відділу.
- Таке насичене спортивне життя не заважало особистому?
- Щодо особистого життя, то я одружений з 1973 року. Син Володимир закінчив Київський політехнічний інститут. Він теж трохи займався спортом.
- Чому син не пішов шляхом батька?
Незважаючи на те, що я мав високі результати, він можливо міг би колись виконати лише перший дорослий розряд. В нього схильність до математики. Він закінчив в КПІ самий престижний факультет інформатики та обчислювальної техніки. Працює в Києві інженером-програмістом. Нині це напевно, що найпрестижніша професія, навіть у світі. Математика і спорт – це важкопоєднувальна комбінація.
- Чим займається Ваша дружина?
- Моя дружина Анна Олександрівна працює в медицині у Міській лікарні вже понад 20 років.
- В житті Ви вже багато чого досягли. І у віці 56 років не всі хочуть ставити далекосяжні завдання, цілі. Проте, все ж таки, яка Ваша мрія?
- Я в спорті вже 43 роки. Пройшов шлях спортсмена, тренера. Працюю чиновником 16 років… Мені вже 56-ий рік і тому говорити про мрії важко. Раніше в спорті були мрії й цілі, як, коли був спортсменом, так, коли працював тренером. Зараз же, коли залишається чотири роки до виходу на пенсію, по просуванню по кар’єрній драбині цілей не маю. Однак, хотів би, щоб на цій посаді я якомога більше посприяв тому, щоб наші рівненські спортсмени, зокрема в легкій атлетиці, в тих видах, якими я опікуюсь, були на належній їм висоті.
- Чи хотіли б в чомусь іншому себе спробувати?
- Хотів би лише, займаючись оздоровчим бігом, підготуватися до виступів на ветеранських змаганнях. Мені не потрібно лінуватися. Необхідно зосередитися, виступати на ветеранських змаганнях і чогось досягти. Я думаю, мені це вдасться. Планую підготуватися до виступу на Кубку України серед ветеранів. Аби лише не заважала робота, оскільки в нас ненормований робочий день. Дуже важко після робочого дня приходити додому, одягати спортивну форму і виходити на тренування.
- Миколо Михайловичу, дуже дякую Вам за цікаву розповідь і бажаю перемогти ще не на одному чемпіонаті України, хай навіть серед ветеранів. Впевнений, що всі перемоги і рекорди у Вас ще попереду.
Сергій ЮЩИШИН
|
